Жизнь, достойная подражания 

        В 1968 году наш техникум возглавил молодой и энергичный директор - Вадим Яковлевич Алтухов. Новый директор полностью отдался   работе.   Вскоре   повысилась   успеваемость,   укрепилась дисциплина. Постепенно и в спорте появились новые достижения, росло мастерство молодых аматоров самодеятельного творчества, улучшились условия проживания студентов в обоих общежитиях и многое другое.                                                                                                   

        Усилилось внимание эстетическому воспитанию со стороны нового директора. Вадим Яковлевич постоянно интересовался, регулярно ли проходят и на каком уровне проводятся репетиции,  приглашал руководителей кружков и интересовался, не нужна ли его помощь, поощрял победителей ежегодных смотров-конкурсов учебных групп.                                                                                                                  

       Наш директор  сам любил спорт и играл в волейбол за Киевскую команду  «Локомотив».                                                                                                          

       Вадим Яковлевич поддерживал тесную связь с руководителями, подразделений Укрзализныци и служб Юго-Западной железнодорожной дороги и ее дистанций. Тем более, что почти все они в разные годы окончили наш техникум, что было для Вадима Яковлевича особой  гордостью. Выступая перед студентами, всегда рассказывал о наших выпускниках, достигших высоких руководящих должностей: «Пусть все знают о них и пусть стремятся быть такими же и еще лучше», - говорил он.

       Весь наш коллектив уважал, любил его и  ценил за несокрушимую доброту и талант умелого руководителя. Своей убежденной неколебимой добротой он умел обращать в друзей своих недругов. Он считал доброту - основой жизни. Меня поражало его искусство помнить лица и не только фамилии, но даже имена, выпускников, окончивших техникум десяток лет тому назад. И при встрече безошибочно, по имени обращался к бывшему студенту, и не забывал напомнить ему какое-то приятное событие тех давно прошедших дней.                        

       Вадим Яковлевич Алтухов  был  избран заместителем председателя Совета директоров техникумов города Киева, в связи с  чем его часто посещали директора других техникумов (из Одессы, Луганска,   Львова,   Винницы, Киева, Харькова, др.) и  Вадим  Яковлевич,  обязательно, с   гордостью   показывал   гостям   фотоальбомы   с фотографиями участников нашей художественной самодеятельности и торжествовал, видя удивление гостей и огорчение оттого, что в их техникумах   такого   развития  художественное   самодеятельное творчество еще не достигло. Он гордился этим явлением.

Вадим Яковлевич был вездесущим, ведь КЭМТ - его гордость, его слава, его жизнь!                                                                                         

       Горе постигло наш коллектив неожиданно: 16 августа 2006 года Вадима Яковлевича не стало. Весь коллектив был в трансе...                 

        Не стало тактичного и тонкого психолога, добрейшей души человека. Он был для нас всех не просто директором. Он был учителем и воспитателем.                                                                       

       Еще в 2005 году, в день его Юбилея, наш вокальный студенческий ансамбль "Юность" на заседании педсовета в его честь пел "Многая лета", желая ему долгих лет жизни. И, вдруг - мы осиротели...                                                     

       Строгий и справедливый администратор, ответственный хранитель традиций КЭМТа, добрейшей души человек. Заслуженный учитель СССР, Кавалер ордена «Дружба народов», Почетный железнодорожник - таков Алтухов.

       Имя Вадима Яковлевича Алтухова занесено в  «Книгу 500 выдающихся влиятельных личностей Украины».                                     

       Будущие юбилеи КЭМТа мы и впредь будем отмечать, но к сожалению, без дорого нашему сердцу, Вадима Яковлевича.                    

       Но его Душа, Душа человека, посвятившего почти 40 лет жизни своему детищу, всегда будет витать в КЭМТе. 

Стынет душа от горя и печали:

Ушел от нас не просто человек –

Геракл и Лидер! Все мы это знали,

Считали, что безмерен его век.

Он жизнь любил и всё живое,

Он видел больше зрячих, видел все.

В нем было что-то чистое, святое.

Не знал он слова «личное», «мое»...

Как горько! Алтухов не повторится.

Он был один такой среди живых.

Возможно, он когда-то нам приснится,

Печаль и скорбь для КЭМТа и родных.

Мы - живы, и пойдем по его следу,

Огонь его души не потушить.

Пусть горечь поминального обеда

Не даст нам по-другому жить.

                                                                       Выпускник техникума   посвятивший КЭМТу 60 лет жизни  

Виктор Александрович Мазуренко,  

                                                                                     16 августа 2006г. 

Спогади...спогади...спогади...

        Я, Кононенко Віктор Васильович, народився 7 січня 1941 року у родині колгоспників. Моє дитинство пройшло на Київщині у селі Кожанка, що розкинулось на обох берегах річки Кам'янка, одним із улюблених місць дозвілля сільської дітвори.

Після закінчення у 1955 році семи класів Кожанської середньої школи, розпочав свій трудовий шлях у колгоспі ім. Леніна.

        Спочатку працював різноробочим, а після закінчення у 1959 році Чорнобильського  РУ-12 механізації  сільського господарства - помічником комбайнера, трактористом.

         У листопаді 1961року був призваний до Радянської Армії. Військову службу розпочав на Дніпропетровщині у танковому полку, який два рази проходив інспекторську перевірку, тому про розмірений ритм служби можна було тільки мріяти. Навчання в полку проводилися і вдень і в ночі протягом п'яти місяців. І коли в ході інспекторської перевірки екіпажі танків нашої роти стріляли або водили танк на «відмінно», то ми всі, від бійця до офіцера, раділи так, як це вміють робити лише діти.

         Після завершення інспектування, ми ще не встигли відчути, що таке розмірений ритм служби, як розпочалось наступне випробування. Водночас нам заборонили писати додому, відпускати у неділю в місто, почастішали бойові тривоги, особливо, у нічний час. Все це пояснювалось підготовкою до Всесоюзного навчання, а вже через місяць наш батальйон із бойовою технікою на сухогрузі «Красноград» плив по Атлантичному океані. І тільки тут нам повідомили, що в якості «фахівців сільського господарства», ми направляємося для надання інтернаціональної допомоги Республіці Куба.

         Оскільки на острів Свободи ми прибули до початку кризи, то американські військові кораблі та гідроплани нас в дорозі турбували рідко. З прибуттям на острів, нас розмістили у лісі і до початку кризи ми маскувались та перевіряли готовність бойової техніки, влаштовували свій побут.   

Вже в перші дні перебування на Кубі на нас чатували різні неприємності.

          Тропічна жара при 90 % вологості повітря та вживання великої кількості питної води різко знизили наші фізичні можливості. А через тиждень, спочатку поодинокі випадки, а потім масово розпочали розпухати тіла і покривалася пухирями шкіра як у бійців, так і у офіцерів. Це не тільки негативно вплинуло на бойову готовність особового складу, а й значно посилило психологічне навантаження.

         Першу проблему вирішив командир батальйону шляхом заборони з ранку і до вечора вживати питну воду. Замість води кожному бійцю в першій та другій половині дня видавали по флязі гарячого чаю. Спочатку це було великою мукою. 3 якою неприязню ми дивились на командира батальйону, коли він вранці виливав із резервуарів останню краплю води! Але минув тиждень, і ми змінили своє ставлення до нього на протилежне тому, що такої кількості води вже не потребували, але головне - відчули значний приплив фізичних сил.

        Встановити причину розпухання тіла наші медики самі не змогли. Тільки за допомогою кубинських військових вдалося з'ясувати, що причиною були два види дерев, від контакту з якими і відбувалось розпухання тіла.

          Батальйон ще повністю не облаштувався, як розпочалася військова криза і над нашими головами з'явилися американські реактивні літаки. У перші дні було дещо боязно, але й у цих умовами прискореними темпами здійснювали будівництво танкодрому. На щастя, після заяви Фіделя Кастро про те, що всі літаки, порушники повітряного простору Куби будуть збиті — польоти припинились. Перебуваючи у епіцентрі кризи, ми не відчували повноти тієї загрози, яка висіла над нами. Можливо, це притаманне молодості, а можливо, перебування тривалий час у зоні небезпеки зменшує відчуття тривоги.

           Незважаючи на розкіш зелені, якою вкритий острів, красу квітучих алей троянд і олеандрів, манящі хвилі блакитного моря, ця земля була для нас чужою, і ми намагались робити все, щоб швидше повернутись додому.

          Після завершення навчання кубинців і передачі їм бойової техніки, додому повернулися бійці третього і четвертого року служби, а третина тих, що прослужили близько двох років, були направленні до реактивных частин, які базувалися на Кубі. А це означало продовження напруженої роботи з ранку й до пізнього вечора під нестерпно палючим сонцем і постійними бойовими тривогами.

         Ракетний дивізіон, у якому я продовжував службу, був розміщений на відстані 30 км від американської бази Гуантанамо, і при всіх вильотах з неї американських бойових літаків у нас оголошувалась бойова тривога.

         Непоодинокі бували випадки, коли бойове чергування тривало цілодобово. Незважаючи на усі складнощі, наш дивізіон достроково виконав свої завдання, і в кінці першої декади червня 1964 року я, як «фахівець сільського господарства» у комфортабельній каюті теплоходу «Советская Россия» відправився додому, а вже 8 липня переступив поріг рідної домівки.

        Постало питання, а що далі? Я вирішив вступити до технікуму. Вибір випав на Київський електромеханічний технікум залізничного транспорту ім. М.  Островського.  Основними критеріями у виборі навчального закладу були: залізнична галузь, електротехнічне спрямування і наявність гуртожитку.                                                       

        Після успішного складання вступних іспитів, 1вересня 1964 року я став учнем зазначеного вище технікуму. Я й сьогодні завдячую долі, що так трапилось.

       Після десятирічної перерви по закінченню школи перші місяці навчання в технікумі були дуже напруженими. Тільки завдяки високій педагогічній майстерності більшості викладачів і своїй підготовленості долати труднощі, уже у другому семестрі я навчався на «відмінно» і «добре». При цьому брав активну участь у громадському житті, художній самодіяльності й спорті.

        І сьогодні я з великою повагою згадую усіх своїх викладачів, хто давав мені глибокі знання, навчав життю. А, в першу чергу, свого класного керівника, досвідченого педагога Мазіна Віктора Олексійовича - людину великої    працездатності,  людської щирості, об'єктивності, справедливості. 

          Чітка   організація   навчально - виховного   процесу,    високий професіоналізм і вимогливість викладачів, впродовж багатьох десятків років дозволили технікуму забезпечувати якісну підготовку своїх випускників.

 В.КОНОНЕНКО, А. ЛИТЮК, В.КОШОВИЙ.

       Крім отримання професійної компетентності випускники, за час навчання  у  технікумі,   мали  можливість  розвивати  свої творчі здібності. Цьому сприяла системна позакласна робота і участь в учнівському самоврядуванні.                                                  

       Доречно відзначити, що студентському самоврядуванню і вищій освіті тільки тепер приділяють належну увагу, а у нашому технікумі воно успішно функціонувало декілька десятиліть тому.

          Особливе місце у системі позакласної виховної роботи в навчальному закладі відводилось художній самодіяльності. І не тільки тому, що у ній було задіяна найбільша кількість учнів, а ще й тому, що крім виконання своєї основної місії - розвитку творчого потенціалу учнів, нею забезпечувалось проведення їх культурного дозвілля. Традиційно у технікумі, в середньому, проводилось два вечори на місяць, на кожному відділенні.

           Підготовкою концертів на святкові вечори опікувався художній керівник нашої самодіяльності, викладач Віктор Олександрович Мазуренко, і до участі в концертах залучалися члени гуртків. Тематичні ж вечори готувались класними керівниками і завідуючими відділеннями, а тому учнів було задіяно значно більш, ніж нараховувалось у гуртках. Концерти учасників художньої самодіяльності і тематичні вечори, як правило, отримували позитивну оцінку не тільки студентів і викладачів, а й чисельних гостей, які запрошувались.

         Слід відзначити, що бажаючих відвідати вечори, на яких з концертами виступали наші студенти, завжди було більше, ніж за участю артистів Київської Філармонії.

Про високий рівень розвитку нашої художньої самодіяльності також свідчить багаторазові успіхи та перемоги в різних районних та міських конкурсах.

          Колектив художньої самодіяльності нашого технікуму за роки свого існування був добре відомий керівним органам культури не тільки в своєму Залізничному (Солом'янському) районі міста Києва.

Про нього добре знали й у столичному Будинку культури, як про багатожанровий високохудожній творчий колектив.

          В технікумі на постійній основі працював чотирьохголосий хоровий колектив з майже 100 учнів (художній керівник В.О.Мазуренко), духовий оркестр - 22 чоловіка (керівник - І.А. Сапожников),  музичний ансамбль баяністів і акордеоністів - 24 чоловіка (керівник А.І. Воробйов), хореографічний колектив - 20 чоловік (керівник - В. І. Мошковський), концертмейстер Н.О. Лісиціна, баяніст Ю. М. Шатилов.

За роки свого існування колективи художньої самодіяльності технікуму двічі займали 1-ше місця на оглядах художньої самодіяльності творчих колективів Залізничного району Києва. 

            Тричі була першою на міських оглядах художньої самодіяльності технікум в нашої столиці агітбригада «Корчагінець». Їй було присуджено 1-ше місце серед агітбригад технікумів і інститутів столиці.          

          Хоровий колектив неодноразово запрошувався до участі у культурно-масових заходах столиці: до 100 - річчя з дня народження В. І. Леніна наш хор готував складний репертуар і виступав у зведеному хорі разом з Державною капелою «Думка», Народним хором імені Г.Г. Верьовки та Державною капелою бандуристів. До святкування  1500 річчя заснування Києва хор технікуму підготував 10 пісень для участі у зведеному хорі міста Києва. Зведеним хором керував Народний артист України Павло Муравський. Цей виступ відбувся на Центральному стадіоні міста Києва.                                                                           

          Оркестр технікуму (керівник В.О. Мазуренко) посів друге місце в конкурсі струнних народних оркестрів столиці (це відбулося в  Російському драматичному театрі).                                                          

         Взагалі ж за 60 років існування художньої самодіяльності технікуму, наш творчий колектив виступив на найбільших поважних сценах  столиці України: у Жовтневому палаці, в Театрі опери і балету, на сцені театру Російської драми, в Будинках культури заводів «Більшовик»,  «Точелектроприлад»,  Київського електровагоноремонтного заводу; Палаці культури школярів і молоді Залізничного  (Солом'янського) району Києва, ТЕЦ - 3, на стадіоні Київського військового округу, перед працівниками залізничного транспорту: Київської і Дарницької дистанцій електропостачання, Дарницької дистанції сигналізації та зв'язку, інш.   

З  рядів  нашої самодіяльності  майже  десять   аматорів   стали професійними працівниками на ниві культури і мистецтва.

          В Державній капелі бандуристів працює артист – співак Ігор Ободянський, у Державному вокальному ансамблі «Мрія» співає Гелена Борщевська, у воєнному ансамблі КВО співає Володимир Омельченко, артист – ілюзіоніст, Лауреат міжнародного конкурсу ілюзіоністів Євгеній Воронін, професійний керівник грецького дитячого хореографічного ансамблю «Зорбас» - Наталія Горовенко, Людмила Стаднік – заступник директора індустріального технікум з питань гуманітарної освіти та виховної роботи, вона ж керівник вокального ансамблю, таку ж посаду займає в Київському технікумі залізничного транспорту – Любов Хорошевська.

          Все це, що я розповів, стало можливим завдяки ентузіазму, серйозному професійному відношенню і любові до мистецтва художнього керівника самодіяльності і випускника нашого технікуму Віктора Олександровича Мазуренка і його команди фахівців, яких я називав вище.

         Віктор Олександрович – учасник бойових дій у Великій Вітчизняній війні, Почесний Залізничник. За фахом - викладач економіки транспорту. Самовіддано працюючи, він віддав 60 років свого післявоєнного життя організації художньої самодіяльності технікуму, розвитку здібностей десятків тисяч молоді.

Я в технікумі не був стороннім спостерігачем – брав участь у спортивних

змаганнях, виступав з Василем Кошовим у вокальному дуеті і танцював народні

танці, залюбки знаходив час і сили осягати величну культуру людства.

Діяльність нашої художньої самодіяльності відзначена  величезною кількістю нагород, грамот, подяк, подарунків, почесних грамот та кубків.

Високий рівень розвитку художньої самодіяльності, став однією з кращих традицій технікуму.

          І тут необхідно зазначити, що накопичені у технікумі кращі традиції протягом багатьох років сприяли і, сподіваюсь, будуть сприяти підвищенню його іміджу. Цій благородній справі велику увагу приділяв  В. Я. Алтухов. Близько сорока років Вадим Якович очолював технікум, який завжди був у числі перших серед навчальних закладів залізничного транспорту. Володіючи високими інтелектуальними і діловими якостями, він залишив помітний слід в історії розвитку технікуму.

         Крізь далечінь часу незабутні спогади про роки навчання та роботи в технікумі голублять мою душу і я,  з великою повагою, і тепер відношусь до колективу технікуму та його випускників.

        Я закінчив КЕМТ у 1968 році і мене запросили працювати лаборантом на відділенні «Електротяги»; з 1974 року працював секретарем комітету комсомолу, а з часом - завідуючим  відділенням «Електропостачання».

        В   1976 році  був  призначений  заступником  директора  нашого технікуму.

        В 1984 році мене призначили директором Київського технікуму залізничного транспорту.

        З 1986 року - Начальник інспекції середніх учбових закладів, після чого, з  1990 року працюю заступником начальника Державної інспекції навчальних закладів Міністерства освіти та науки України.

Игорь Полупанов

          Однажды, в спортивном зале техникума ко мне подошел скромно одетый, стройный юноша и спросил: «Вы - Виктор Александрович?». Мы познакомились, оказалось, что он второй день как в техникуме, знакомится с КЭМТом, кто- то порекомендовал ему встретиться со мной. Оказалось, что из-за перевода отца служить в Киеве (отец - военный офицер) Игорь будет у нас учиться. Любит искусство, сочиняет стихи, любит художественную самодеятельность, танцует, ищет, в какой кружок записаться. Учиться собирается на отделении автоматики и телемеханики. Это знакомство состоялось в 1962 году. С тех пор наша дружба не прерывается вот уже 48 лет!  

         Началось с того, что он владел отличной дикцией, будучи стройным высоким, стал ведущим во всех концертных программах и в техникуме, и на районных смотрах. После трёх лет учёбы (прибыл в КЭМТ на второй курс) отлично окончил техникум и поступил учиться в Киевское ракетное военное училище. Закончил его успешно, успел жениться и в звании лейтенанта был направлен для прохождение дальнейшей службы в Группу советских войск в Германии. Находясь далеко от наших границ, писал письма, живо интересуясь делами учивших его педагогов и состоянием дел нашей художественной самодеятельности. Мы поддерживали переписку даже в то время, когда его перевели служить в среднюю Азию, а потом - в Афганистан.

         В Киеве у него живёт отец, брат и сыновья. Ежегодно они встречаются, а, значит, и Игорь встречаеться с КЭМТом. Когда техникум отмечал в 1976г. свой 100-летний юбилей в районном Дворце пионеров, Игорь специально прилетел с подарком КЭМТу, выступал в торжественной части, обращаясь к коллективу техникума, и призывал не забывать техникум, любить его и беречь его традиции. Тогда он был в звании майора ракетных войск вооружённых сил СССР.

        Когда наступили в Украине события 1990 года, Игорь Павлович уже преподавал в Киеве в том же ракетном училище, в котором когда-то учился, но уже в звании генерал-майора. Когда ему предложили (как и другим офицерам) принять присягу Украинскому  

   ИГОРЬ ПАВЛОВИЧ ПОЛУПАНОВ. ВЫПУСКНИК 1962 г.АСУ

         Правительству, он отказался, заявив, что воинскую присягу принимают только один раз в жизни, и уехал в Россию.

         Но в родной КЭМТ приезжал на 125-летний юбилей, а на 130-летний не смог – был болен.

         Сегодня Игорь Павлович Полупанов живёт в Смоленске, генерал-лейтенант, он директор Академии права и управления_.

         Профессор, академик Академии безопасности, обороны и правопорядка, Член- корреспондент Академии военных наук, Почётный работник высшего образования России, Член союза писателей России. Привожу стихотворение из сборника его стихов «Вот и всё, что было».

        Сборник подписан им лично: «Дорогому учителю и другу от автора»

Украина

Ты теперь живешь в другой стране, 

Между нами пролегла граница 

С той страной, что близка сердцу мне, 

Там друзей моих родные лица.

По земле граница пролегла

И оставила на сердце шрамы. 

Милая, родная сторона - 

Там же наши корни, наши Храмы. 

Там язык такой же, как и здесь, 

И одна у нас от Бога вера, 

И одни святыни у нас есть.... 

А какой родство измерить мерой?

В той земле родители лежат, 

Детство вместе с ними часто снится, 

Там живёт единственный мой брат... 

Кто ж в стране придумал заграницу?

        Игорь Павлович Полупанов (в годы учебы мы все называли его Игорьком) был и остаётся простым открытым человеком и другом для всех, патриотом КЭМТа, таким он есть и сегодня.

Володимир Овсійович  Касіч-Пилипенко

       Надзвичайно обдарована людина, успішний викладач вищої категорії, був класним керівником, а також завідуючим відділенням «Електропостачання». Багато уваги приділяв самодіяльній творчості студентів.

       В святкові дні відзначення 133-ї річниці технікуму написав яскраву правдиву гумореску про відмінницю навчання, надзвичайно активну студентку у справах гуртожитку, в хоровому співі і взагалі цілеспрямовану людину – Ніну Худобець.

       Ніна закінчила КЕМТ у 1980 році, працювала, звичайно, на залізниці. Вона ще в КЕМТі, захоплюючись літературою, пізніше написала власний твір російською мовою «Возвращайтесь по весне» і надіслала мені з Харкова той твір. Мені вдалось надрукувати його у справжній друкарні. В нашій бібліотеці ви знайдете його. Прочитайте і отримаєте справжню насолоду від змісту, від її спогадів про наш КЕМТ.

Я ж дякую щиро колезі, Володимиру Овсійовичу, за чудові його спогади про минулі роки і щиру правду про Ніну Худобець.

Було колись у Бурсі нашій.

Учились хлопці наші і дівчата

Гризли науки камінець.

З ними була і Худобець

Чи то «ПЗ» чи то «ПС»

Куди попала Худобець

Але ж була одна:<… Продолжение »